Дуже хочу поділитися з Вами враженнями від життя "на чужині".
В початок війни я особисто не вірила, хоча чула з новин, що це має статися. Дізналася вранці про вибухи в Одесі від старшої доньки, які вона почула і побачила у вікні. Свідомість не сприймала цієї жахливої новини. Але треба було подбати про безпеку дітей. Діти у нашій родині мають травматичний досвід від минулого життя та багато страхів. Постійні тривоги і перебування у підвалах їм точно не на користь. На нашій вулиці проживає ще така велика родина Холодовських. Ми дружимо і намагаємося в усьому підтримувати один одного. Від їх хороших знайомих прийшла пропозиція про можливість прийняти нас (2 родини) в Івано-Франківську. Покидати домівку дуже не хотілося але коли ти маєш відповідальність за життя дітей, це додає рішучості. Вирішили вирушати. Виїхали ми 4 березня о 4-й годині ранку, добиралися в довжелезних пробках до місця 36 годин. Зустріла нас дуже радо родина Руслани та Володимира Качур. Не має меж вдячності цим людям за їх добрі та щедрі серця. Всі потреби, які виникали, допомагали вирішувати вони. Їх знайомі та сусіди, почувши про наш приїзд, теж допомагали: пригощали пирогами, консервацією, овочами, хлібом. Ми ніколи не забудемо добро їх сердець. Прожили ми у Франківську три тижні. Потім нас з Юлею викликали у службу у справах дітей та повідомили про те, що мерія міста Свідниця (Польша) запрошує нас до себе. Щоб діти мали безпечні умови проживання, щоб не лякалися тривог, не бігли в укриття. Деякий час поміркувавши, ми вирішили їхати. Служби Івано-Франківська зв'язалися з Кропивницькими, оформили потрібні документи де вказано, що нас запрошує приймаюча сторона на період дії військового стану. Кордон ми перетнули з невеличкими складнощами (більше 3-х годин доводили, що ми родина, а не заклад), нам повідомляли, що не вистачає ще якогось документа, і були не праві. Коли перетнули польський кордон, зустріч була максимально турботливою і теплою. Зустрічали нас особисто пані Ізабелла та Віолетта, які працюють в адміністрації мерії міста Свідниці. Згадую, як усі наші речі в рюкзаках та торбинках погрузили у возики і повезли до автобусу, де чекали дітей вода, гостинці, іграшки. В дорозі, доїхавши до першого Макдональсу, нагодували і розмістили в спортивному центрі м. Стольова Воля переночувати. Доречі, поважні пані та водії були тієї ночі поряд з нами на розкладачках, снідали з нами і були дуже люб'язні та прості у спілкуванні. Згадую їх звернення до нас: "Кохані, що потребуєте?", "Любі, запрошуємо вас до автобусу" і тому подібні звертання. Відношення з початку і до сьогоднішнього дня не змінне.
До Свідниці ми приїхали під вечір. Нас зустрічало багато людей (робітники цього закладу). Кожен взяв за руки дітей і провів до кімнат, які нам приготували. Показали "Світлицю", де телевізор, багато ігор та іграшок для дітей. Кухню, де є все для того, щоб можна було приготувати улюблену страву, і хоча нас годують у їдальні, все ж таки іноді хочеться борщу, або млинців насмажити. У той вечір я особисто нічого більше не помітила. Нас нагодували у їдальні, і ми спокійно, безтурботно заснули в теплих, м'яких ліжках. Наступного дня старші діти запитали мене, чи не помітила я щось незвичайне. Ну, наприклад – решітки на вікнах. Думаю, і у нас деякі господарі їх ставлять, щоб вберегти себе від злодіїв. Та коли вранці пішли до їдальні, то я побачила паркан, колючі дроти, табличку " Поправчий заклад". До нас тут знаходилися підлітки, які порушили закон. Несподівано… Та нас це ніяк не злякало. Навколо були добрі, усміхнені обличчя. Багато хто з них були саме стражники та вихователі тих хлопців. Тобто, якщо коротше – умови тут такі, що аби не решітки та колючі дроти, здогадатися, що це колонія, важко. Крім того, що я розповіла, тут ще велика озеленена територія, професійне поле для гри у футбол та баскетбол. Тренажери на вулиці та в приміщені. Окремо будівля для школи. Там наші діти у залі займаються хореографією та співом. Приходять вчителі, які займаються, готують дітей до участі у конкурсах та концертах. Весь колектив, кожен, хто тут працює, турбується про нас. Допомагають оформляти документи, пригощають солодощами, допомагають поліпшувати побут, організовують різні розваги, надають моральну та психологічну допомогу. Знаходять волонтерів та спонсорів, влаштовують екскурсії, поїздки до театру, в зоопарк. Возили в гори, до аквапарку. Ціле літо на подвір'ї можна було плавати в басейні. Деякі діти мали можливість відпочити в таборі, побачити Балтійське море. Літо закінчилося. Додому їхати ще небезпечно, тому пішли наші діти навчатися до польських шкіл. Є у нас діти, які пішли в "0" клас, а є ті, хто почали навчання у досить престижному ліцеї. Усі без вийняту раді, і з задоволенням біжать кожного ранку до вчителів, до нових друзів. Серце наповнене вдячністю до наших нових друзів з Польщі, і як би не було нам весело, але кожного дня ми згадуємо тата, бабусю, дім, Кропивницький та нашу рідну Україну. Слідкуємо за військовими подіями, за визволенням нашої окупованої території. Молимося, на відстані намагаємося підтримувати наших Героїв, переселенців. Віримо в перемогу! Мріємо про повернення…

Анжела ДІОРДІЦА,
мати-вихователь ДБСТ