25 вересня 2010

Роль особистості у відношенні Бог і людина

Запитую студентів: "Коли починається європейська література?" На це запитання відповіді не можуть дати навіть ті, хто навчається на філологічних факультетах. Тоді я прошу хоча б вгадати історичний період її появи. Як правило відповідають, що це, скоріше за все, епоха Просвітництва або трохи раніше – Відродження. І коли в процесі лекції виявляється, що це не просто епоха Середньовіччя (ХІ чи ХІІ століття), а ще раніше (ІV століття) – вони безмежно дивуються.

Це пов'язано з мислителем раннього Середньовіччя А. Августином, а точніше з його твором "Сповідь". Саме в ньому він описав те, що пізніше психологи назвали внутрішнім конфліктом. Саме в ньому вперше в європейській літературі виписаний психологічний конфлікт особистості. Це той конфлікт, який майже через 12 століть буде зображений як проблема "бути чи не бути" у Шекспіра. Це той конфлікт, який вже в ХІХ столітті у Достоєвського буде описаний як духовна боротьба "білої" і "чорної" людини в одній людині.

Тобто проблема особистості була поставлена в епоху раннього християнства, що є невипадковим. А чи могло питання особистості бути поставлене іншими культурами або релігіями?

В наш час релігійного невігластва досить часто можна почути необхідність утворення єдиної релігії або думка про те, що всі релігії в своїй основі однакові.

Та саме питання про роль особистості у відношеннях Бог – людина є тим критерієм, який може відповісти на екуменічні спроби і релігійну всеядність. Якщо навіть не вдаватися в аналіз різних національних релігій, де, як правило, Бог – це така собі абстракція, яку можна трактувати в залежності від рівня культури, наприклад Логос давніх греків, який сучасні представники неорелігій називають Вищим Розумом. Або тим, що ми називаємо – "щось". Ну "щось" там, напевно, є. Але в будь-якому разі ця абстракція залишається для нас непізнаною. Тобто Бог повністю не відкривається. Правда, сучасні "пророки" вважають, що саме їм і тільки їм Він відкрився. Але навіть ці "посвячені" стверджують. що він не є Особистістю.

Якщо звернути увагу на три світові релігії, то, наприклад, в буддизмі поняття "особистість" не тільки не існує, його там в принципі не може бути, тому що все є майа – ілюзія. Там навіть поняття Бога не існує. Тому що там Бог – є ілюзія, і диявол – ілюзія. Життя – ілюзія, і смерть – ілюзія. Головним завданням мудрості є звільнення від ілюзій, щоб увійти в нірвану. При цьому нірвана не подібна християнському раю. Тому що в раю особистість зберігається. Але ж особистість є ніщо. Тому в нірвані особистість самознищується. Це відповідь сучасним необуддістським напрямкам на кшталт реріхіанців.

А от в ісламі Аллах – Особистість. Правда, його з мусульман ніхто не бачив, бо він дозволяє собі спускатися лише до третього неба. Але навіть виходячи з того, що мусульманство як світова релігія з'явилося все ж таки вже в VI столітті і ідея Бога-Особистості пройшла довгий шлях осмислення християнством, Особистість Аллах чомусь залишається в межах абстракції.

І тільки християнство не тільки стверджує, що Бог – Особистість, але така Особистість, яка реально прийшла на Землю в історичний період людства. З точки зору класичної логіки – це є абсурд. Навіть давні греки, які підійшли до цінності особистості у світобудові, не сприйняли це. Так Сократ не говорив про себе : "Я – Сократ". Він говорив: "Я – афінянин". Це так як би можна було сказати: "Я – киянин", Тобто належу до даної субкультури.
Жоден із засновників світових релігій: ні Будда, ні Конфуцій, ні Магомет не говорили про себе: "Я є Месія". А Христос стверджував. І це найважливіша Блага Вість, яка виражається в Євангелії – Я Той, Кого ви чекали". А давні євреї чекали саме Месію – Спасителя – Бога.

Але як зрозуміти, що Той, Хто прийшов, є Христос – Месія? Біда навіть не в тому, що давні євреї Його не впізнали і розіп'яли. Ми б це зробили також. А можливо й гірше (Достоєвський "Ідіот"). Біда в тому, що ми Його до цього часу не впізнали навіть після того, як він це довів не тільки словами, теоретично, а, як кажуть, практично.
Але чи існують такі критерії? І як впізнати – Христос Бог, чи ні?

Для цього необхідно звернутись до проблеми походження терміну "особистість", який в нашу літературу прийшов з групи романо-германських мов або, точніше, з латиської мови в значенні латинського слова "просопон" або persona. "Постільки це слово, – зазначає Лобковиць, – в класичній латині означає "маску", яку, за грецьким зразком, носили римські актори, то вже в античності були спроби вивести цей вислів від дієслова personare, яке означало щось на кшталт "безперервно звучати" або "наповнювати звуками" [110, с. 56]. Тобто під словом персона означають індивідуальні прояви людини, її особливості, "маска", "личина".  На сьогоднішній мові це може означати "імідж", "соціальна роль".

Але, як відмічає А. Кураєв, східно-християнські богослови взяли за базове поняття сутності особистості не слово "персона", а давньогрецьке слово "іпостась". Іпостась в грецькій мові виражало субстанцію. А якщо особистість розумілась як іпостась, то її субстанційність приймалась як суб'єкт, а не як модус дії. На відміну від індивідуальності (персони) як способу, прояву дії. Стосовно цього В. Новік пише: "Ще св. Григорій Палама (XIV ст.) звертав увагу на те, що Бог, коли говорив з Мойсеєм, не сказав: "Я є суть", але "Я є Сущий" (Вих. 3, 14), тобто указував на особову підставу Божества" [130, с. 1]. Саме тому, стверджує В. Новік, коли Достоєвський постав перед дилемою "Христос чи істина", то вибрав Христа. Тому що в Христі проявилась вічність. Звідси: "Видевый Мене, виде Отца". Саме тому: "никтоже придет Отцу, токмо Мною" (Євангеліє від Іоанна, гл.14, ст. 1-10)

Тобто сутність особистості полягає не в тому, як я представлений, проявлений в суспільстві, в якомусь соціальному статусі: викладач, президент, священик, митець, геній, олігарх, бомж, жінка, засновник держави чи наукової теорії тощо. Сутність особистості розкриває Вічність, а значить Божественність. Реалізація особистості – це прояв Божественності.

Але навіть не це є відкриттям християнства. Тому що про важливість душі, яка є вічною, знали майже всі народи. І коли учні Христа приходили до давніх греків і говорили про вічність душі – ті погоджувались. Коли учні говорили про те, що душа кожної людини буде відповідати за всі свої помилки, огріхи (гріхи), то давньогрецькі мудреці це теж знали. Але коли учні Христа говорили про те, що Христос воскрес тілом, саме за це загрожувала ганебна смерть побиття камінням. Бо це вже був абсурд, тому що тіло – тягар душі. Тому завдання мудреців звільнитись від всього тілесного. Лише душа, лише розум є Божественні – вічні.

Найважливішим у всьому християнстві є одне положення, без якого будь-хто з нас свідомо може вважати себе християнином або не вважати. І це положення сформулював апостол Павло. Якщо Христос не воскрес (мається на увазі і тілом, бо у воскресіння душі вірили всі древні на відміну від сучасної секуляризованої культури), то віра наша марна, тобто порожня.

Чому саме цей критерій є основоположним? Тому, що він є критерієм того, Христос є Бог, чи не Бог. Жодна людина, навіть наймудріша в світі, не здатна подолати одну єдину хворобу, на яку хворіють всі – смертність. Тому жоден із засновників релігій не воскресав і тілом. Смертність є закономірність природних процесів, як і народження. Перемогти смертність може лише той, хто має Волю над природою як такою, а значить, і над смертністю.

Це в нашому випадку приводить до того, що особистість – це прояв духовності, Вічності, Божественності разом з індивідуальністю і навіть тілесністю, яка проходить шляхи преображення. Особистість – це поєднання Божественною енергією (Духом Святим) душі і тіла. Це зцілення душі і тіла. Не випадково християнство тіло називає храмом душі.

А ми говорили, що психологічний портрет особистості пов'язаний з внутрішніми конфліктами. Та християнство говорить не тільки про душевне зцілення, воно бере на себе дійсно Божественну місію, повне, тотальне зцілення вічно розірваної між душею і тілом людської природи як такої.
Тому у відношенні Бог – людина особистість грає центральну роль. Не випадково, що саме за Христа як Особистість відбувалась головна боротьба в перші століття християнства.

Тому допоки особистість буде виконувати хоч якусь культурологічну цінність в суспільстві, ми ще хоч частково залишаємось християнами, а значить саме в цьому сенсі європейцями. Але як тільки особистість перестає виконувати аксіологічне, ціннісне значення, замінивши його класом, расою, державою – ми повертаємось в дохристиянські, язичницькі часи. Язичницькі часи погані не тим, що вони язичницькі, тобто етнічні, а тим, що цінність індивіда як потенціальної реалізації особистості – тобто Божественності, не дивлячись на соціальний чи матеріальний статус, зникає. Це підтверджено історичним досвідом нацизму і комунізму. Не випадково саме ці режими були відкрито антихристиянські.

Зустріч з Богом може відбутися при умові, коли замість своєї персони, індивіда ви відчуєте Особистість Христа. Бо, як зазначив Тертуліан, "Син Божий зійшов і прийняв душу не для того, щоб душа пізнала себе у Христі, але щоб пізнала Христа в собі" (Про плоть Христа. 10-12). Результатом повного, не абстрактного, не символічного, а реального розкриття сутнісних сил особистості є те, що "вже не я живу, але живе в мені Христос" (Послання галатам. Гл. 2.20), Який долає мою смертну природу, перетворюючи і душу, і тіло одночасно.

Віталій Аркадійович Ігнатьєв,
кандидат філософських наук, викладач кафедри соціально-економічних наук Кіровоградського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ

Детальніше в цій категорії: Форум педагогів та священників »